Патріарх Йосиф Сліпий

Слово «ПРАВОСЛАВНИЙ»

Вступ

о. мгр. Івана Третяка

Дуже багато людей, особливо на тих теренах де домінує Церква, яка в своїй офіційній назві має слово «православна», не розуміють, як можна бути православним і католиком в одній особі і одній Церкві. Таке нерозуміння є і в цій частині світу де переважає Церква, що в своїй офіційній назві має слово «католицька». Для них це виглядає парадоксально, бо думають, що назви «католик» і «православний» навзаєм себе одна одну виключають. А це є помилкове судження. Вони навпаки мають іти в парі і одна одну доповнювати. Бо, Христос заснував тільки одну Церкву для всіх народів, -  говорячи мовою грецькою – καφολικος –католицьку- вселенську-соборну. В тій Церкві, вселенській-католицькій, ми, християни, маємо славити нашого Бога правильно. Іншими словами кажучи у вселенській-католицькій-соборній церкві є одна віра – православна. Те, що ми маємо сьогодні, таке велике нерозуміння в християнському світі, а зокрема в нашій батьківщині, це є виною самого духовенства, яке між собою ділиться, одні на одних говорять, чи то з незнання, чи з ненависті, боячись конкуренції, неправдиві речі і впроваджують в блуд, і ненависть людей, ділять їх. Такі речі є великими гріхами! І якщо духовні особи таким займаються, то вони самі себе заперечують. Христос просить нас, щоб ми любили одні одних, перебували в єдності, молилися разом. Звичайно, що кожен з нас має право прославляти Бога своєю мовою, в своїй культурі, але це не стоїть на дорозі братерської любові, як перешкода. Різноманітність у єдності є окрасою і багатством Христової Церкви.

Патріарх Йосиф Сліпий у своїй науковій праці, що подана нижче, дуже гарно, аргументовано і переконливо говорить нам про аспекти католицтва і православ’я Церкви Христової, стверджуючи, що вони себе взаємно доповнюють, а не заперечують.

Патріарх Йосиф Сліпий

1. Слово «православний» вже має за собою в церковному житті і літературі довгу історію. Впродовж усього часу багато вчених, діячів, єпископів і вірних висловлювалися за збереженням його в церковній практиці або за усуненням чи заміненням на слово «правовірний» або на інше йому подібне. З огляду на те, що тим терміном користуються як латинські і східні католики, так і всі нез’єдиненні православні, а між ними і ті, які недавно відступили від нашої Церкви, питання стало знову актуальним. Тому треба дещо пригадати і вияснити в цьому спорі.

2. – Богословський термін православний ορθοδοξος був вжитий Церквою перший раз авторитетно на Халкедонському IV Вселенському Соборі (451 р.) проти Монофізитів,
   що перечили злуку двох природ, Божої і людської, в одній особі Ісуса Христа, і ним означувано тих вірних, що право славлять Бога. Пізніше, халкедонське православ’я почали заперечувати епігони, монотелети-одновольці в VII ст., навчаючи, що в Христі
   є тільки одна воля, а не дві, Божа і людська, як це вчить вселенська церква. Проти монотелітів в Римі виступив папа Мартин 1 (649-17. 06. 653) і осудив їх на Лютеранському Синоді 649 р. За те царгородські васелевси казали його ув’язнити, а Екзарх васелевса Констанса 2, Теодор Калліопас, схопив папу в Лютеранській базиліці і відставив до Царгороду, де його засуджено на смерть. На прохання патріарха Павла цісар помилував його і заслав до Корсуня в полудневій Україні (Крим), де він помер мученичою смертю
   09. 655 р. Римський клир ще за його життя вибрав папою Євгена 1, на що папа Мартин дуже жалівся в своїх листах до Царгороду і Риму, нарікаючи на те, що давні його вірні
   і приятелі так гірко його розчарували.

Папа Мартин 1 був родом з міста Тоді в Умбрії. Він був дуже діяльний. Їздив як делегат до Царгороду і був другим, після папи Климента 1, папою, що згинув мученичою смертю на засланні в Україні. Головна частина його мощів спочивала у Влахернській Богородичній церкві біля Херсонесу; іншу частину мощів перевезено до Риму і приміщено в церкві
св. Мартина.

3. - Як сказано, на Лютеранському Синоді папа Мартин 1 осудив монотелетські царські декрети, «Ектезіс» і «Тіпос», і трьох прихильників монотелетизму: патріархів Сергія, Пирга і Павла, бо, як говорилось на Синоді, науки про дві волі є «побожні вітцівські і соборні навчання католицької Церкви православних», тобто Церкви п’ятьох Вселенських Соборів. Рішення папи Мартина 1 прийняли всі «православні»Церкви на VI Вселенському Соборі в Царгороді 681 р. Святий Іван Дамаскин (+ 750 р.) пізніше написав основний богословський твір і назвав його цим іменем: Εκθεσις της ορθοδοξου πιστεως – De fide orthodosa – Віра православних. Слово «православний» стало загально прийнятим на означення ви знавців правдивої віри у відрізненні від усіх єретиків – монофізитів, монотелетів, іконоборців, іновірців, сектантів і ін. Воно набрало ще більше ваги, коли
   2 Нікейський Собор 787 р. застосував цей термін «православний» проти іконоклястів. Боцей Собор осудив іконоборство, започатковане васелевсом Левом Ізаврійським. Після Собору величаво відсвятковано побіду над іконоборцями в Царгороді. В 842 р. рішено,
   щоб на майбутнє це свято святковано в першу неділю Великого Посту як «неділю православ’я». Отож, православні візантійські Церкви не є православними в противенстві до Риму, але до монофізитів, монотелетів і іконоборців. Тому слово і назва «православний» - ορθοδοξος є нам, вселенським західним і східним католикам, - та візантійським християнам спільне.
4. – З часом назву «православний» присвоїли собі нез’єдинені Східні Церкви (Константинопольська, Московська і ін.), як свою виключну назву і православ’ям почали називати науку перших сімох Вселенських Соборів. Одначе, таке звуження поняття несправедливе, бо ціла вселенська католицька Церква є православною. Цей термін був дальше в уживанні і залишився також  в латинській Літургії, навіть в правилах різних Чинів. Слово «православний» багато разів чуємо на східних Літургіях св. Василія Великого і св. Івана Золотоустого та на інших богослужіннях. Після відлучення Східних Церков від Вселенської і Західної термін лишився незмінним: і одні і другі називали себе православними. Знову після привернення єдності на Вселенських Соборах в Ліоні, Флоренції  та на поміснім в Бересті (Київська Церква) ця практика всюди зберігалася. Тридентійський Собор закінчив свої рішення словами: «Це є віра св. Петра і Апостолів,
   це віра Отців, це віра православних». З того часу не було замітніших непорозумінь аж до новіших часів. На Західній Україні, в минулому столітті, стали підноситися деякі голоси за пропощенням слова «православний» або заміненням його словом «правовірний» чи іншими подібними словами для відрізнення себе від нез’єдинених православних  або, як їх тоді називано, від православних «схизматиків». Згодом справа набрала більшого розголосу й загострення та навіть опинилася в Конґреґації Поширення Віри (Рим), від якої наспіла виразна відповідь: «…Це питання зріло обговорено, і Їх Еміненції Отці рішили на загальному зібранні 16 травня 1887 р., що перше слово (значить «православний») належить вповні зберігати. Ця думка Їх Еміненцій Отців була в цілості затверджена Найвищим Архієреєм на аудієнції 17 травня цього року». Одночасно рішено також, щоб для уникнення непорозумінь і згіршень поучувати вірних про значення слова ( Додаток до чинностей і рішень Львівського Собору 1891 р.). Святий папа Пій 10 поручив в присязі «щиро приймати науку віри, яку ми перейняли від Апостолів через православних Отців». Отже, Вселенська католицька Церква ніколи не зрікалася і не зречеться того слова («православний»), освяченого півторатисячрічною традицією. Правда, кожним словом, поняттям, як і кожною річчю можна користуватися у їхньому повному, вірному
   і правдивому значенні, але буває, що їх надуживається чи звужується. Це одначе не обезцінює властивого слова і речі в їх суті. Крім цього наведені подібні терміни не віддають того самого поняття, значення, що «православний», бо «правовірний» означає того, хто правильно вірить, а «православний» того, хто правильно славить Бога. Отже, існує між ними різниця. «Вірити» і «славити» - це два різні акти богопочитання, які не означають одного і того самого. Вселенська католицька Церква справедливо називається православною, бо вона єдина правильно у цілій повноті славить Бога. З тієї то причини вона не може відмовляться від цього світлого імени і поняття. Даремно тому домагатися цього від неї, бо це означало заперечувати себе саму.
5. – Якщо інші Церкви хочуть присвоїти цю назву виключно для себе, то з того ще не слідує, щоб католики мали зректися свого права на неї, або і відцуратися від неї. Англіканська Церква називає себе «католицькою», але мимо цього Вселенська Церква не відрікається від своєї тисячолітньої назви. Католики в Англії називають себе для відрізнення – Roman catholic – римо-католики. Подібно й католики російського синодального обряду називають себе «православними католиками». Так само і в нас не можна відрікатися від прадідної назви «православний», бо вона нам вповні прислуговує, без уваги на те, що й інші користуються нею. З другого боку ми не можемо бути коротко та вузько-зорі, але мусимо брати до уваги факт, що більшість українців і росіян, належить до православного віровизнання і чисельно мають перевагу над нами. Коли ми не зрікаємося своєї, справедливо нам належної, назви православні, то вони не можуть нас легковажити й уважати за сектантів в їхньому розумінні і з їхньої точки зору. Навіть, навпаки, те слово – промощує нам церковну дорогу до них. І на Бога надія, що так станеться. Бо ми мусимо прагнути і прямувати до єдності, згідно заповітом Христа: «да всі будут єдино» (Ів. 17, 21) «і на сем камені созижду (побудую) Церкву мою» (Мт. 16, 18), не Церкви, лиш одну Церкву. А це признаємо і ми, і вони.

Зрештою таких явищ, де одна назва є спільною для одної держави чи нації, а при тому існують великі інші різниці між підметами, які носять ту саму назву, є багато. Візьмімо для прикладу «християни»; ніхто не зрікається цього імені, ні католики, ні православні, хоч ним називають себе і єретики, і сектанти, і ворожі собі нації. Німці є республіканці, і монархісти, і соціалісти, і християнські соціалісти. Так само українці. Ніхто не відрікається тієї назви, хоч існують різні собі противні, а навіть ворожі, партії
і політичні угруповання, як республіканці, націоналісти, соціалісти, комуністи і інші, як сказано, часто собі діаметрально протиставлені в своїх ідеологічних програмах. Та мимо того ніхто не зрікається самої назви – українці. Треба, отже, пояснювати нашим вірним, зокрема старшим, щоб зрозуміли суть питання, висвітлюючи його з богословського
й історичного погляду. Церковно з’єдинені разом в Христі, з видимим Головою, Папою Римським, всі ми таки останемось православні - і в майбутньому.